Тіло веде рахунок: мозок, думка та тіло у лікуванні травми

Це резюме книги було спочатку опубліковане Тіаґо Форте, англійською мовою. Переклад на українську Юлії Олех. (This book summary originally published in English by Tiago Forte. Translation into Ukrainian by Yulia Olekh.)

Беручи цю книгу до рук уперше, я не міг уявити, навіщо мені вона.

Це книга про травму – чим вона є, звідки береться та як її лікувати. Але ж я ніколи не страждав від насильства, стихійного лиха, чи нападу… Жодної травми у мене не було…

Чи була?

Перегортаючи сторінки – спершу повільно, а тоді дедалі швидше, - я бачив цілком нову концепцію травми, не подібну на будь-що з того, з чим я стикався раніше.

Роками я був занурений в «розвиток особистості», одержимий розкриттям прихованих істин та переписуванням обмежуючих переконань. Я прочитав незліченні книжки з позитивної психології, духовного зростання та подолання когнітивних упереджень. Проте якось ніколи я не приділяв часу тому, щоби справді зрозуміти, що лежить у корені порушеної психіки.

На сторінках перед собою я побачив стільки складнощів, які відзначав у себе, своїх студентів та своїх клієнтів роками – і лише цього разу вони були зібрані за спільною ознакою побічних ефектів травми. Приміром:

• складнощі з концентрацією уваги та пам’яттю;
• сенсорне перевантаження та відокремлення важливого від неважливого;
• складнощі з розслабленням та сном;
• вивчення нового та зміна поведінки;
• культивація впевненості в собі та самоконтролю;
• страх та роздратування, пов’язані з ризиковими ситуаціями;
• доступ до уяви та креативності у повній мірі;
• сумніви в собі та перфекціонізм;
• хронічні втома та виснаження;
• підтримка мотивації та цілеспрямованості.

Для мене було шоком дізнатися, що розповсюдженим симптомом травми є не лише нестача уваги, а і надмірна її концентрація. Обидва ці стани можуть бути формами дисоціації – спроби втекти з моменту часу. Навіть ті з нас, кому легко бути «продуктивними», не захищені від впливу травми.

«Чи може це бути ключем до того, що мучить нас так сильно?» - думав я. Чи може це бути головною причиною стількох проблем, які не дають нам досягти найрадісніших цілей та мрій?

Нижче я склав резюме книги «Тіло веде рахунок», тому що я хочу, щоб інформація з неї розповсюдилась якнайширше. Ці відкриття критично необхідні для всіх галузей - від освіти до соціальної політики, охорони здоров’я, юриспруденції, персонального розвитку і набагато більше. Фактично, мені важко назвати сферу, на яку вони б не мали впливу.

Автором книги є доктор Бессель Ван дер Колк, і в ній підсумований його сорокарічний досвід вивчення впливу травми на розвиток мозку та емоційну регуляцію в дитинстві. Як клініцист та дослідник у Гарвардському та Бостонському університетах, він видав понад 150 академічних публікацій, а також очолював дослідження про ефективність йоги, Десенситизацію та Відновлення Рухових Функцій Ока, нейрофідбек, МДМА, театр та інші методи лікування травми.

Іншими словами, ніхто інший не може говорити про науковий та особистий вплив травми настільки кваліфіковано, у різноманітних контекстах.

Я зосереджуся на тому, що вважаю найголовнішими, незвичними та потужними точками головної думки доктора Ван дер Колка. Всі дослідження та висновки – з книги. Всі помилки чи упущення – мої власні.

Травма - універсальна

Як затверджено на самому початку книги, травма – це майже універсальна частина людського досвіду.

Ми часто думаємо, що травма стається лише в екстремальних обставинах – зґвалтування, жорстоке поводження, фізичне насильство, надзвичайна зневага, напади, домашнє насильство або стихійні лиха. Проте все це – гостра травма, яка є лише одним з видів травми.

Та навіть гостра травма – розповсюджена. Дослідження Центру Контролю Хвороб показало, що кожен п’ятий американець зазнав сексуального насильства в дитинстві; кожного четвертого бив хтось з батьків; кожен четвертий зростав поряд з родичем-алкоголіком; кожен восьмий став свідком побиття власної матері.

Це жахливі цифри, які набагато перевищили очікування навіть досвідчених лікарів. Дитячі травми – тиха епідемія, адже лише третина опитаних у знаковому дослідженні АСЕ (з якого ми беремо ці відкриття) повідомила про відсутність такого досвіду.

За оцінками Центру Контролю Хвороб, загальні витрати на наслідки дитячих та підліткових травм перевищили витрати на лікування раку та хвороб серця. А викорінення дитячого аб’юзу знизило б загальний рівень депресій більш ніж на половину; алкоголізму – на дві третини; самогубств, вживання ін’єкційних наркотиків та домашнього насильства – на три чверті.

Проте навіть для тих з нас, хто не переживав таких моментів, залишається тонше та менш помітне джерело травми: хронічне емоційне насильство або зневага. Неймовірно: дослідження Ван дер Колка показало, що таке насильство та зневага можуть бути настільки ж нищівними, як фізичний аб’юз та зґвалтування.

Він цитує працю про дитячу прихильність своєї гарвардського колеги Карлен Лайонс-Рут. Доктор Лайонс-Рут у 1980-х провела впливове дослідження, в якому стежила за дітьми від народження до 20 років. Гіпотеза полягала в тому, що ворожа чи нав’язлива поведінка матерів стане найважливішим показником психічної нестабільності у їхніх дітей в дорослому віці.

Натомість було виявлено, що найглибший та найтриваліший вплив має емоційна відстороненість матері.

Якщо той, хто піклується про вас, регулярно ігнорує ваші потреби, ви вчитеся передбачати відмову та відсторонення. Ви боретесь з цим, закриваючись від ворожості та зневаги та поводячись так, наче вони для вас неважливі. Проте, тіло веде рахунок: воно залишається у стані підвищеної тривоги, готове витримати удари, депривацію та самотність.

Одним з найбільш руйнівних наслідків цього, як дізнався Ван дер Колк, є «відсутність внутрішнього відчуття справжності» Коли ви не почуваєтесь справжнім, все інше не має значення. Неможливо захистити себе від небезпеки чи потурбуватись про власні потреби. Ви можете вдаватися до крайнощів, щоб відчути хоч щось – навіть до того, щоб різати себе лезом бритви або до бійок з незнайомцями.

Все це переходить з нами в доросле життя і не минає саме собою. Дитині, яку ігнорували чи постійно принижували, скорше за все , бракуватиме самоповаги. Дітям, яким не дозволяли захищати себе, буде важко відстоювати власну думку. І багато дорослих, які в дитинстві зазнали грубого поводження, усе життя стримуватимуть в собі палючий гнів.

Як спостерігали психологи – протягом усього часу від Фройда та Броєра, «фізична травма – або, точніше, пам’ять про травму, - виконує роль стороннього тіла, потрапляння якого має продовжувати розглядатись як агент, який все ще працює».

Іншими словами, пам’ять про травму – це наче скалка, що потрапила в розум: реакція організму на стороннє тіло стає більшою проблемою, ніж воно саме.

З точки зору неврології, дослідження графічних зображень мозку пацієнтів з травмою виявляють аномальну активність інсули. Інсула об’єднує та інтерпретує інформацію органів чуття та за потреби передає сигнали «бий або біжи» до мигдалини.

У людей з травмою ці сигнали увімкнені весь час. Вони не потребують жодного конкретного впливу – ви просто постійно перебуваєте на межі без жодної очевидної причини. У вас може виникнути відчуття приреченості, або - що щось пішло не так. Ці почуття потужні, вони виникають глибоко всередині мозку і розуміння причинно-наслідкових зв’язків не в змозі їх відімкнути.

Ван дер Колк розповідає про сильну особистість, судового адвоката, з яким він колись працював. Адвокат був активною, успішною людиною, яку заслужено поважали за досягнення. Проте сам він не міг ними насолоджуватись. Виграючи справу, він удавав задоволення, а коли програвав, то здавалося, що він сам змирився з поразкою задовго до того, як вона насправді відбулася.

Цей адвокат повністю розчинявся у розробці стратегії виграшу справи, він міг не спати ночами, заглиблюючись у деталі. «Це був наче бій», - казав він. Він почувався живим уповні, - і наче все інше не має значення. Проте, коли справа завершувалась, перемогою чи поразкою, він втрачав свою енергію та цілеспрямованість.

Ця історія ілюструє розповсюджений досвід тих, хто переживає травму: вони почуваються вповні живими лише коли занурюються у щось, що дозволяє їм втекти з теперішньої реальності. Та за це вони платять жвавістю, мотивацією, захопленням та цілеспрямованістю в інші періоди свого життя.

Травма стає фізичними симптомами

Коли люди постійно відчувають злість або страх, тривале напруження м’язів урешті-решт призводить до спазмів, болю у спині, мігрені, фіброміалгії та інших видів болю.

Інші розповсюджені стани, які часто не мають фізичної причини, - це хронічні болі в шиї, проблеми з травленням, спазми кишківника / синдром подразненого кишківника, хронічна втома та деякі форми астми. Частота виникнення астми у травмованих дітей у п’ятдесят разів вища, ніж у їхніх нетравматизованих однолітків.

Ці люди можуть звертатися до багатьох фахівців, проходити розгорнуті обстеження та отримувати призначення медикаментів. Все це може дати тимчасове полегшення, але так і не вирішує основної причини.

Ще один поширений симптом - алекситимія, при якій людина повідомляє про відчуття фізичного дискомфорту, не маючи можливості точно описати, у чому саме проблема. Це відбувається через самозаглиблення, яке заважає реагувати на звичайні потреби свого тіла спокійно та раціонально – приміром, пересуватися в кріслі, робити вправи на розтягнення м’язів, пити воду або ходити на прогулянку.

Якщо Ви не розумієте потреб свого тіла, Ви не можете піклуватися про нього. Якщо Ви не відчуваєте голоду, то не можете дати собі достатньо поживних речовин. Якщо Ви плутаєте роздратованість з голодом, Ви їсте забагато. І якщо Ви не можете відчути насичення, то продовжуватимете їсти.

Вплив травми

Загалом, вплив травми можна описати як «втрата відчуття життєрадісності, мотивації, захоплення та цілеспрямованості».

На знимках мозку 18 пацієнтів з ПТСР (Посттравматичний стресовий розлад) дослідники виявили дещо вражаюче: активність у «самовідчуваючих» ділянках мозку була майже відсутньою, у порівнянні з нетравматизованими особами. Середня префронтальна кора, передня звивина, тім’яна кора та інсула були темні.

Вони зробили висновок про те, що «у відповідь на свою травму та намагаючись впоратись з тривалим відчуттям страху, ці пацієнти навчилися вимикати ділянки мозку, які передають вісцеральні відчуття та емоції, що визначають жах та супроводжують його».

Проблема в тому, що ті самі ділянки водночас відповідають за виникнення всього спектру емоцій та відчуттів, що складають основу нашої самосвідомості. Дослідники стали свідками жахливого компромісу: у спробі відімкнути страхітливі відчуття було знищено і можливість радіти життю.

Травмовані люди часто втрачають цілеспрямованість та напрямок, тому що не можуть узгодити з самими собою свої справжні бажання, визначені найпростішими відчуттями тіла – бази для емоцій, таких як бажання та пристрасть. В окремих випадках втрата самоусвідомлення є настільки глибокою, що особа не здатна впізнати себе у дзеркалі.

Пригнічення почуттів забирає в людини величезну кількість енергії. А на змістовні цілі енергії лишається менше, і це викликає почуття знудженості та відімкнення. У той самий час гормони стресу наповнюють організм, що призводить до болю в голові та м’язах, проблем з кишківником, сексуальних розладів або агресивної поведінки з оточенням.

Ось цитата, де потужно описане те, чого бракує:

«Всі ми, особливо – діти, потребуємо такої впевненості – впевненості, що інші знають про нас, визнають нас та підтримують нас. Без цього ми не можемо розвинути відчуття сприяння, яке дасть можливість стверджувати: «Ось – те, у що я вірю, ось – те, що я відстоюю, ось – те, чому я себе присвячую» Поки ми відчуваємо себе в безпеці, маючи місце у серцях та думках люблячих людей, ми підкоримо вершини, перейдемо пустелі та проведемо ночі без сну, завершуючи проєкти. Діти та дорослі зроблять що завгодно для тих, кому довіряють і чию думку цінують».

На карті світу, що базується на травмах, аб’юзі та приниженні, травмовані люди часто шукають шляхи до забуття. Передчуваючи неприйняття, глузування та самотність, вони неохоче пробують нові варіанти, адже впевнені, що ці варіанти призведуть до невдач. Ця нестача експериментування веде їх у світ страху, ізоляції та обмежень, куди неможливо запросити новий досвід, який міг би змінити їхній базовий світогляд.

У травмованих осіб відмічають суттєвий брак уяви. Коли їх компульсивно та безперервно тягне у минуле, вони не можуть уявити собі іншого майбутнього.

Але ж уява є необхідною для якості нашого життя. Вона запалює нашу креативність, лікує нудьгу, полегшує наш біль, посилює задоволення та збагачує наші найближчі стосунки. Без неї немає надії, нема шансу передбачити краще майбутнє, нема куди йти та нема чого досягати.

Іншими розповсюдженими симптомами травми є:

Флешбеки та проєкція

Травматична подія мала початок, середину та кінець. Але ще гірші можуть бути флешбеки: ви ніколи не знаєте, коли вони трапляться та як довго триватимуть. Травмовані люди часто «проєктують» свою травму на інших людей і на повсякденні ситуації, вбачаючи ризики та небезпеку там, де їх немає.

Розділення себе та інших

Після травми світ різко ділиться - на тих, хто знає, і тих, хто не знає. Людям, які не ділилися травматичним досвідом, не можна довіряти, оскільки вони не можуть його зрозуміти. На жаль, це часто стосується подружнього партнера, дітей та близьких друзів.

Відчуття оніміння під час дитячих вечірок або на весіллі змушує людей відчувати себе чудовиськами, наче вони не є частиною людського роду. В результаті сором стає домінантною емоцією, а приховування істини - головною справою.

Роз’єднання з власним тілом

Ван дер Колк та його колеги часто відзначали суттєвий брак фізичної координації серед пацієнтів: їм було важко займатися спортом, поставити намет, керувати човном. Здавалося навіть, що їм важко підтримувати повсякденну розмову.

Врешті-решт він зрозумів це як симптоми глибокого розділення з власним тілом. Їхні організми постійно потерпають від вісцеральних тривожних сигналів, тож ці люди навчилися майстерно ігнорувати свої відчуття внутрішньої тривоги та відключати увагу до всього, того, що відбувається всередині.

Панічні атаки

Люди, які не можуть в зручний спосіб відзначити, що відбувається всередині них, стають вразливими до будь-яких сенсорних збуджень та реагують вимкненням або панікою. Віднедавна відомо, що панічні атаки запускає не початковий тригер, а чимраз більший страх перед тілесними відчуттями, які супроводжують саму панічну атаку.

Хронічно підвищені гормони стресу

Травма, яку загнали всередину, може запросто активуватися від найменшого тригера. Величезна кількість гормонів стресу заповнює систему і повернення до вихідного стану забирає набагато більше часу, ніж зазвичай. Підступні наслідки цих процесів включають проблеми з пам’яттю та увагою, дратівливість та порушення сну.

Надконтроль та надзвичайна підозрілість

Бути травмованим означає і далі організовувати своє життя так, ніби травма все ще триває. Це - замкнене коло: кожну нову зустріч і подію безперервно забруднює минуле. Вся енергія людини, яка пережила травму, використовується для придушення внутрішнього хаосу. Результат - відстороненість від життя та станів організму: фіброміалгії, хронічної втоми та аутоімунних захворювань.

Спостерігаючи за людьми з ПТСР, дослідники виявили, що при зустрічі з незнайомцями у цих людей не було активності у лобній долі мозку. Замість відчуття цікавості, в примітивній області, відомій як періакведуктальна сіра речовина, відбулися інтенсивні реакції, що генерували стрімкість, підозрілість, прикриття та іншу самозахисну поведінку. Під чиїмось поглядом ці люди просто переходили в режим виживання.

Дисоціація та уникнення

Дисоціація - це суть травми. Травматичний досвід розділений і фрагментований, тому емоції, звуки, образи, думки та фізичні відчуття окремо вриваються в сьогодення і знову викликають переживання. Навіть на найменші подразники людина реагує наче на загрозу знищення, і не розуміє, в чому річ. Поширена реакція - намагатись реорганізувати своє оточення так, щоб уникнути цих спогадів. Але постійна боротьба з невидимими небезпеками виснажує людей, залишаючи їх втомленими та пригніченими.

Актуалізація травми може бути жахливою і навіть саморуйнівною, але ще гірші наслідки з часом має брак присутності. Дітям, які заявляють про себе, принаймні приділяють час і увагу. А ті, хто просто закривається в собі, - нікого не турбують і залишаються на самоті, крок за кроком втрачаючи власне майбутнє.

Складність інтегрування травматичних спогадів

У звичайних умовах наші емоційні та раціональні системи пам’яті працюють спільно, інтегруючи нові враження в постійний потік. Натомість, під час травматичних подій багато частин мозку вимикаються: області, відповідальні за мову, створення нашого відчуття часу та простору і таламус, який інтегрує необроблені сенсорні дані.

Тепер пам’ять вже не є згуртованою та організованою в логічну розповідь, а зберігається як дезорганізовані «фрагменти» образів, звуків та хаотичних фізичних відчуттів. Таким чином між двома частинами подвійної системи пам’яті виникає стіна. Травматична пам’ять не інтегрується і не поєднується, постійно змінюючи відчуття самоусвідомлення.

Звичайна пам’ять є соціальною та адаптивною - її можна реорганізувати, стиснути для швидшого переказування або розширити до повної деталізації, залежно від потреб моменту. А роздробленість і хаос травматичної пам’яті робить її негнучкою - реконструкція застигає в часі, незмінна і завжди самотня, принизлива і відчужена.

Сенсорне перевантаження

У звичайних обставинах таламус служить фільтром або «воротарем» для надходження інформації. Це робить його центральним компонентом уваги, зосередженості та навчання, які, звісно, пошкоджує травма.

Сенсорні ворота людей з ПТСР - широко відкриті. Брак фільтра прирікає їх на постійне сенсорне перевантаження. Щоби впоратися, ці люди намагаються закритись та розвинути тунельний зір і гіперфокус. Не в змозі зробити цього самостійно, вони можуть звернутися до наркотиків чи алкоголю у бажанні відгородитися від світу. Найсумніше - те, що, закриваючись, вони позбавляють себе задоволення і радості.

Залежність від травми

Ван дер Колк відзначив поширене явище серед своїх пацієнтів, яке він називає “залежністю від травми”.

Виглядає на те, що багато травмованих людей шукають таких переживань, які для більшості з нас виглядають відразливими. А іноді навіть - самого досвіду, який травмував їх з самого початку. Вони кажуть, що без гніву, примусу чи якоїсь небезпечної діяльності відчувають якусь незрозумілу нудьгу та порожнечу.

Вісім ветеранів взяли участь в експерименті: їх попросили тримати руку в болісно холодній воді якомога довше. Одна група переглянула документальний фільм про війну “Платон” - і змогла тримати руку у воді на 30% довше, ніж контрольна група.

Повернення до спогадів про стрес воєнного часу подіяло як позбавлення від болю і тривоги. Дослідники підрахували, що полегшення болю, яке вони зазнали, еквівалентне до восьми міліграмів морфію - приблизно такої ж дози, яку людина отримала б у відділенні невідкладної допомоги при стискаючому болю в грудях.

Це могло би пояснити, чому люди з травмою парадоксально прагнуть страждань, або чому таких людей приваблюють лише ті, хто їх травмує. Адже без внутрішнього почуття захищеності вкрай важко відрізнити безпеку та небезпеку. Якщо ви живете в постійному знечуленні, потенційно небезпечні ситуації можуть повертати вам смак повноцінного життя.

Шляхи лікування

“Тіло веде рахунок” підсумовує кілька десятиліть досліджень природи травми. Спираючись на роботи Ван дер Колка та на багато інших, ця книга відкриває здобутки нового покоління дисциплін, таких як:

Нейрологія - вивчення того, як мозок підтримує психічні процеси.

Психопатологія розвитку - вивчення впливу несприятливих переживань на розвиток розуму та мозку.

Міжособистісна нейробіологія - вивчення того, як наша поведінка впливає на емоції, біологію та розумове налаштування оточення.

Ці дисципліни виявили, що травма викликає фактичні фізіологічні зміни в мозку. Сюди входить перелаштування тривожної системи мозку, збільшення активності гормону стресу та зміни в системі, яка відділяє відповідну інформацію від невідповідної.

Травма призводить до повної перебудови способу керування розумом і тілом; до занурення людей у світ їхньої свідомості, повний ризиків та загроз.

У книзі представлені три шляхи, за допомогою яких ми можемо використовувати природну нейропластику мозку, щоб скасувати наслідки травми:

1. Згори вниз, шляхом розмов, налагодженням або відновленням зв’язків з іншими людьми. Дозволяючи собі пізнати і зрозуміти, що відбувається всередині нас та обробляючи спогади про травму.

2. Застосуванням ліків, які вимикають невідповідні реакції тривоги, або використовуючи інші технології, що змінюють спосіб мозку організовувати інформацію.

3. Знизу догори, дозволяючи тілу відчуття, які є глибокою внутрішньою протилежністю до наслідків травми - безпорадності, люті або краху.

Згори вниз, шляхом розмов

Незважаючи на те, що психоаналіз впав у немилість в останні роки, «лікування розмовами» залишається одним із найвідоміших та найпопулярніших способів подолання травми.

Регулювання «згори вниз» передбачає посилення здатності «внутрішнього менеджера» розуму контролювати відчуття вашого тіла. Його основна презумпція полягає в тому, що детальне згадування про травматичний випадок та його обробка засобами мови допоможе розуму залишити його позаду.

Обмеження в лікуванні розмовою: травма є превербальною. Нейрологічнй дослідження показують, що дуже мало психологічних проблем є наслідком дефектів розуміння. Тому вдосконалення розуміння не допомагає. Більшість психологічних проблем виникають у глибших регіонах мозку, які зачіпають наше сприйняття та дії.

Неочікуваним відкриттям дослідження Ван дер Колка було те, що впродовж флешбеку у травмованих осіб вимкнулася ділянка у лівій лобній долі мозку, що називається ділянкою Брока. Ділянка Брока є мовленнєвим центром, і на неї таким самим чином впливає інсульт. Як і під час інсульту, повторна травма вимикає здатність людей висловити свої переживання.

Одночасно підсвітилася інша одна область мозку під назвою ділянка Бродмана. Це область в нашій зоровій корі, яка реєструє зображення, коли вони вперше потрапляють у мозок. Спалахи травми дезактивують ліву півкулю - відповідальну за слова, логіку та факти - та активують праву півкулю, яка відповідає за спогади про звук, дотик, запах та емоції, які вони викликають. Ці спогади обходять виконавчі функції мозку, змушуючи їх відчувати себе як інтуїтивну істину.

Травма за своєю природою підштовхує людей до межі розуміння. Це позбавляє нас мови, адже мова заснована на спільному досвіді чи осяжному минулому.

Ван дер Колк підсумовує: “Наші дослідження не підтвердили припущення про те, що мова може замінити дії.” Більшість осіб могли розповісти цілісну історію і відчути біль, пов’язаний з тим, що з ними трапилося. Однак, їх продовжували переслідувати нестерпні образи та фізичні відчуття.

Незалежно від того, наскільки прогресує внутрішнє і зовнішнє розуміння, раціональний мозок загалом не здатний промовляти до емоційного мозку з власної реальності. Коли є конфлікт між емоційним та раціональним мозком (приміром, коли нас розлючує хтось, кого ми любимо; лякає хтось, від кого ми залежимо чи ми пристрасно бажаємо когось недосяжного) починається справжня війна. Але ця битва багато в чому розігрується в театрі вісцерального досвіду - в кишківнику, серці, легенях - а не у світі ідей.

Когнітивна поведінкова терапія (КПТ) - більш сучасне втілення розмовного курсу, проте, має багато тих самих недоліків.

КПТ цілком успішно застосовується для ірраціональних страхів, таких як боязнь павуків, але виявилася набагато менш дієвою для лікування травм, особливо у тих, хто потерпав від насильства у дитинстві. Лише приблизно у кожного третього учасника з ПТСР (посттравматичним стресовим розладом), який пройшов до кінця курс КПТ, спостерігалося деяке покращення. У тих, хто пройшов курс КПТ, зазвичай зменшувалася кількість симптомів ПТСР, але і цілковите одужання було рідкістю. Більшість продовжувала мати значні проблеми зі здоров’ям, роботою чи психічним самопочуттям.

Пошук слів для опису того, що трапилося з вами, може частково вплинути, але не завжди скасовує флешбеки, покращує концентрацію, стимулює вас до життєво важливої залученості чи зменшує надчутливість до розчарувань та пережитих травм.

Застосування ліків

Антипсихотичні препарати спричинили значні зміни у психіатрії в останні десятиліття. Вони значною мірою зменшили кількість стаціонарних хворих у психіатричних лікарнях США, з понад 500 000 у 1955 році до менш як 100 000 у 1996 році.

Ван дер Колк характеризує фармакологічну революцію як “неймовірну” та “чудотворну”. Майже за одну ніч він став свідком того, як пацієнти, які провели більшу частину свого життя в замкненій та жахливій власній реальності, несподівано змогли повернутися до своїх сімей та суспільства. Хворі, занурені в темряву і відчай, почали реагувати на красу людських взаємин, задоволення від роботи та гри.

Та зіткнення з межами цих речовин виявилось не менш трансформуючим, ніж вони самі. Випробування препарату Прозак виявили, що він не впливає на ПТСР у ветеранів війни. Ці результати справдились для більшості подальших фармакологічних досліджень за участю ветеранів: хоча деякі з них і показали незначні покращення, користі від більшості ліків не було жодної.

Ван дер Колк дійшов висновку, що психіатричні препарати мають зворотний бік: вони можуть відвернути увагу від розв’язання основних питань. Діагнози, які ставлять людям, можуть позбавити їх контролю над їхньою подальшою долею та передати цю відповідальність лікарям та страховим компаніям

Приміром, антидепресанти. Якби вони справді були постійним, довгостроковим рішенням, депресія вже мала б стати другорядним питанням у суспільстві. Проте, на лікарнях це не позначилось. Кількість людей, що лікуються від депресії, збільшилася втричі за останні два десятиліття, і зараз кожен десятий американець приймає антидепресанти.

Існує також різка розбіжність у застосуванні антипсихотичних ліків у дітей з різним соціально-економічним статусом. Діти з малозабезпечених сімей в чотири рази частіше, ніж приватно застраховані діти, отримують антипсихотичні ліки. Ці препарати часто використовуються для того, щоб полегшити повсякденне спілкування з дітьми, які зазнали жорстокого або зневажливого поводження. Але вони також перешкоджають мотивації, грі та допитливості, які є необхідними для того, щоб вирости повноцінними, компетентними членами суспільства, здатними до співпраці. Крім того, діти, які приймають антидепресанти, ризикують захворіти на ожиріння або діабет.

На основі цих та інших досліджень Ван дер Колк робить висновок, що «… ліки не можуть «вилікувати» травму; вони можуть лише приглушити прояви порушеної психіки». Вони не дають уроків саморегуляції з тривалим ефектом і можуть допомогти контролювати почуття та поведінку, але розплатою за це стане блокування хімічних систем, які регулюють взаємодію, мотивацію, біль та задоволення.

Найбільш суперечливі ліки, так звані «антипсихотичні засоби другого покоління», такі як Ріспердал і Серокель, є лідерами продажів серед психіатричних препаратів у США. Зараз їх приймають понад пів мільйона дітей та підлітків.

Ці антипсихотичні препарати широко застосовуються для лікування дітей, які зазнали насильства та яким неправильно поставили діагноз “біполярний розлад” або “розлад регуляції настрою”. І все ж на найважчі симптоми - дисоціацію, самоушкодження, роздроблені спогади та амнезію - вони, як правило, не впливають.

Водночас, не було проведено досліджень впливу психотропних препаратів на мозок, що розвивається. Ці ліки пригнічують емоційний мозок і, таким чином, роблять дітей менш хитрими чи розлюченими, але можуть також перешкоджати оцінці тонких сигналів приємності, небезпеки чи задоволення. Вони також можуть зробити їх фізично інертними, ще більше посилюючи відчуття відчуженості. Такі ліки можуть працювати на заспокоєння, але вони блокують центри дофамінової винагороди, можуть заважати дружити з іншими дітьми та опанувати навички, відповідні до віку.

Знизу догори, крізь відчуття

Регуляція “знизу догори” передбачає повторне калібрування вегетативної нервової системи (ВНС), яка бере свій початок у стовбурі мозку. Ми можемо отримати доступ до ВНС за допомогою дихання, руху чи дотику.

Метою психомоторно-соматичної терапії, одного з методів лікування, що належить до цієї категорії, є формування нових спогадів, які житимуть пліч-о-пліч із болісними реаліями минулого. Ці нові спогади створюють сенсорні переживання почуттів, побачені, виплекані та підтримані таким чином, що вони можуть чинити протидію спогадам про біль та зраду.

Щоби змінитись, люди повинні ознайомитись з реаліями, що прямо суперечать почуттям застигання чи паніки. Їм потрібно замінити їх відчуттями, корінням яких є безпека, майстерність, захоплення та зв’язок. Підхід “знизу догори” навчає людей знов активувати мозкові структури, які були пошкоджені під час первинного переживання травми.

Перш ніж докладніше вивчити шлях «знизу вгору», нам доведеться здійснити екскурс у біологію - зокрема, щодо вирішальної ролі блукаючого нерва.

Блукаючий нерв

Система нашої соціальної залученості залежить від нервів, які мають своє походження в регуляторних центрах стовбура мозку - насамперед, блукаючого нерва.

Разом із прилеглими нервами він активує м’язи обличчя, горла, середнього вуха, голосові зв’язки або гортань. Коли цей нервовий комплекс працює належним чином, ми здатні співпереживати та синхронізуватися з іншими. Ці нерви посилають сигнали до нашого серця та легень, уповільнюючи серцебиття та збільшуючи глибину дихання. Як результат, ми відчуваємо себе спокійно і розслаблено, зосереджено або приємно збуджені.

Будь-яка загроза нашій безпеці чи соціальним зв’язкам викликає зміни в блукаючому нерві. В горлі пересихає, голос стає напруженим, серцебиття прискорюється, а дихання стає швидке та поверхневе. Ці зміни частково призначені для того, щоб закликати інших перейти на наш бік.

Але якщо ніхто не переходить, керування приймає прадавній лімбічний мозок. Симпатична нервова система мобілізує м’язи, серце та легені для боротьби або втечі. Наше мовлення пришвидшується та стає більш напружене, а наше серцебиття прискорюється.

Врешті-решт, якщо загроза триває, а виходу все ще немає, активізується кінцева система надзвичайних ситуацій: дорсально-вагусний комплекс (DVC). Ця система сягає шлунка, нирок та кишківника, глибоко під діафрагмою.

Серцебиття знижується (серце «обривається»), ми не можемо дихати, а наш кишківник припиняє працювати або спорожнюватися. Метаболізм різко знижується в усьому організмі. Це момент, коли ми відключаємось, згортаємось або застигаємо. Щойно ця система виходить на перший план, ми та інші люди втрачаємо значення. Ми навіть не можемо відзначити фізичний біль. Цей рівень іммобілізації лежить в корені більшості травм.

Лікування травми "знизу догори"

З трьох шляхів лікування травм найменш оціненим є підхід “знизу догори”, такий як соматико-психомоторна терапія, і використовують його найменше.

Його мета має три рівні:

1. Отримати сенсорну інформацію, яка заблокована та застигла від травми;

2. Допомогти пацієнтам співпрацювати з енергією, звільненою цими внутрішніми відчуттями (а не придушувати її);

3. Завершити самозберігаючі фізичні дії, які були перервані під час нападу, знерухомлення або застигання від жаху.

Допомога проговорюванням та розумінням разом з ліками може послабити гіперактивність тривожної системи. Але дослідження та практика показали, що фізичні переживання, протилежні до частин травми - безпорадності, люті та ступору, - можуть також трансформувати вплив минулого. Водночас, таким чином відновлюється здатність опанувати себе.

У середині 1980-х Стівен Мейєр та Мартін Селігман провели експерименти з «завченою безпорадністю» у собак. Вони багато разів завдавали болючих ударів струмом собакам, ув’язненим у замкнені клітки, викликаючи стан “невідворотного шоку”. Після відкриття кліток шоковані собаки не тікали. Вони просто лежали там зі скавулінням та випорожнювалися.

Цей відомий експеримент проливає світло на те, що відбувається з травмою у людини: відкриття шляху до свободи не означає, що люди йдуть ним. Найчастіше вони просто здаються, а не експериментують з невідомим.

Вчені встановили, що єдиний спосіб навчити травмованих собак виходити з електричних кліток, коли двері відчиняють, - це кілька разів витягувати їх із клітки, щоб вони могли фізично відчути, як вони можуть піти. Так розпочалося дослідження Ван дер Колка про шляхи застосування цих відкриттів до людей.

Він виявив, що протилежне до іммобілізації - ефективна дія. Іммобілізація тримає організм у стані неминучого шоку та завченої безпорадності. Якщо людину утримують, в пастці чи іншим способом заважають вживати ефективних дій - наприклад, у зоні війни; при автомобільній аварії, домашньому насильстві чи зґвалтуванні, - мозок продовжує виділяти хімічні речовини, що діють під тиском, а електричні ланцюжки мозку продовжують марно вистрілювати. Але якщо ці люди зможуть ефективно боротися чи тікати, загроза закінчується і організм повертається до нормального стану.

Здатність рухатись та діяти для захисту себе є критичним фактором закарбування досвіду у пам’яті як травматичного. Приміром, постраждалі від урагану Катріна, яких зняли та витягли з небезпечних місць, отримали важчу травму, ніж ті, хто залишився. Найкращий спосіб подолати вкорінений шаблон підкорення - відновити фізичну здатність до участі та захисту.

Перш ніж розпочати соматичну та психомоторну терапію, пацієнтів підтримують у формуванні почуття внутрішньої безпеки. Тілесний терапевт Пітер Левін називає це «маятником» - м’який рух до внутрішніх відчуттів і травматичних спогадів та вихід з них. Коли пацієнти будуть здатні витримати усвідомлення своїх фізичних переживань від травми, вони, ймовірно, видадуть потужні фізичні імпульси, такі як удари, відштовхування чи біг - ті, що колись були придушені, щоб вижити.

Соматична терапія створює безпечний простір для цих дій, посилюючи рухи та експериментуючи із способами їх модифікації, щоб довести незавершені дії минулого до кінця. Ця терапія може допомогти пацієнтам перенести себе в сьогодення, відчувши, що рухатись - безпечно. Відчуття від ефективних дій відновлює відчуття, що нас підтримують, а також здатність чинити активний опір та захистити себе. Це, в кінцевому підсумку, робить звільнення від травми можливим.

Головні кроки до одужання

Всі ці висновки та способи лікування вказують на низку важливих кроків, які допомагають людям вилікувати свої травми.

Повернутися у власне тіло

Ви можете повністю керувати своїм тілом, лише якщо зможете визнати реальність свого тіла у всіх його вісцеральних вимірах. У якийсь момент нам потрібно почувати себе як вдома та безпечно, з усім доступним для нас спектром відчуттів.

Це може статися через ритмічну взаємодію з іншими людьми - наприклад, у спорті, музиці, танцях чи грі. Всі ці заходи засновані на міжособистісних ритмах, вісцеральній обізнаності, голосовому та мімічному спілкуванні. Вони допомагають вивести людей зі стану “бий або тікай”, реорганізувати їхнє сприйняття небезпеки та підвищити їхню здатність будувати стосунки.

Це може відбутися шляхом розвитку соматичної обізнаності - називаючи те, що відчуваєш. Не поверхневі емоції, такі як гнів, страх чи тривога, а основні відчуття, такі як тиск, тепло, напруга, поколювання, подразнення, відчуття порожнечі тощо. Ці фізичні відчуття минущі і реагують на незначні зрушення положення тіла, зміни дихання та акценти в думках. Усвідомлення того, як ваше тіло організує ці почуття, відкриває можливість безпечного повернення у минуле, де ви можете випустити імпульси, які були колись заблоковані для виживання.

Ван дер Колк описує роботу, яка допомагала пацієнтам створити «острівці безпеки» всередині організму. Це частини тіла, позиції або рухи, які вони можуть використовувати, щоб «заземлитись», коли вони відчувають себе застиглими у жаху або люті. Ці частини тіла зазвичай лежать поза межами досяжності блукаючого нерва, який несе повідомлення про паніку до грудей, живота та горла. Вони можуть допомагати у реінтеграції травми.

Повноцінно спілкуватися та проживати досвід

У якийсь момент свого лікування жертви травми повинні навчитися поширено розповідати про свій досвід.

Нерідко їхні історії поступово перетворюються на завчені розповіді, відредаговані до найменш відразливого стану. Та шляхом розмов, письма, мистецтва, музики, танцю та інших форм самовираження вони можуть почати розповідати реальну історію. Можливо, саме тому ці види мистецтва практикують у культурах світу протягом тисячоліть, допомагаючи людям та спільнотам примиритися з тим, що з ними сталося.

Наприклад, ведення щоденника виявляє багато такого, про що ви могли й не знати. Внутрішній критик замовкає, коли слова з’являються на сторінці, у той час як перо або клавіатура, здається, вивільняють усе, що кипить всередині. За допомогою письма ми можемо з’єднати частини мозку, які зазвичай не спілкуються між собою, не переживаючи, що хто скаже.

У дослідженні Джеймса Пеннебакера та Анни Кранц, викладачів танцю та руху в Сан-Франциско, невербальне художнє вираження порівнювали з писемністю за здатністю переробляти травми. Одну групу попросили розкрити особистий травматичний досвід через виразні рухи тіла протягом принаймні десяти хвилин на день протягом трьох днів поспіль, а потім писати про це протягом ще десяти хвилин. Друга група танцювала, але не писала про свої травми, а третя група виконувала щоденно сталий комплекс вправ.

За три місяці члени всіх трьох груп повідомили, що почуваються щасливішими та здоровішими. Але лише група, в якій і виконували експресивні рухи, і писали, продемонструвала об’єктивні докази: покращення фізичного здоров’я та середніх балів.

У подальшому дослідженні Пеннебакера учасникам було запропоновано переказати свої травматичні переживання на диктофон. Вони виявили, що у тих, хто дозволив собі відчути свої емоції, відбулися значні фізіологічні зміни, як миттєві, так і довгострокові. Зниження артеріального тиску залишалося явним навіть за шість тижнів після закінчення експерименту.

Навчитися знову довіряти іншим

Один з найбільш руйнівних наслідків травми - втрата здатності довіряти іншим. Як можна дозволити собі близькі стосунки після того, як з вами повелись брутально чи жорстоко?

Все у нас, - мозок, розум, тіло, - спрямоване на співпрацю в соціальних системах. Це найпотужніша стратегія виживання. Запорука нашого виживання як виду. І саме це руйнується у більшості форм психічного страждання. З точки зору формальних симптомів, майже всі форми психічних страждань пов’язані або з проблемою створення повноцінних і задовільних стосунків, або з труднощами в регулюванні збудження (звичка розлючуватися, закритість, перезбудження або дезорганізація). Усе це заважає нашим основним механізмам соціальної підтримки.

Багато травмованих людей постійно відчувають себе відділеними від оточення. Вони часто шукають людей з подібним досвідом, які “розуміють це”. Це полегшує їхнє почуття ізольованості, але ціною часом стає заперечення власних індивідуальних відмінностей. Ізоляція себе у вузько обмеженій групі жертв сприяє погляду на інших як невідповідних у кращому випадку та небезпечних у гіршому, що призводить до подальшого відчуження. Банди, екстремістські політичні партії та релігійні культи можуть стати розрадою, але там не знайдеш розумової гнучкості, завдяки якій можна було б відкритися до життєвих можливостей.

Підтримка суспільства - це не просто перебування поряд з іншими людьми. Ключовою є взаємність: нас по-справжньому бачать і чують люди навколо, і ми відчуваємо, що маємо місце в чиємусь серці та думках. Щоби така взаємність була можливою, наша оборонна система повинна тимчасово відключитися. Близькість вимагає від нас можливості беззаперечно відчувати вразливість.

Можливість відчувати себе в безпеці з іншими людьми - це, мабуть, найважливіший аспект психічного здоров’я. Довірливі, близькі зв’язки є основою для осмисленого та задовільного життя. Оскільки травма майже завжди включає небажання бути побаченим, відображеним у дзеркалі чи врахованим, лікування потребує відновлення здатності до віддзеркалення інших та віддзеркаленості іншими, без втягування у чужі негативні емоції.

Травмовані люди одужують у контексті стосунків: з родиною, близькими людьми; зустрічей АА, ветеранських груп, релігійних громад або зустрічей з професійним терапевтом.

Відпустити сором

У глибині душі багатьох травмованих людей переслідує сором за те, що вони робили чи чого не робили під час свого досвіду. Вони зневажають себе за те, як вони почували себе переляканими, залежними, схвильованими чи розлюченими.

Це має особливий зміст, якщо кривдником був хтось близький їм у дитинстві або хтось, від кого вони залежали, що нерідко трапляється. Результатом є невизначеність щодо того, чи була особа жертвою чи пристрасним учасником. Це, у свою чергу, призводить до стирання різниці між любов’ю та терором, болем та задоволенням.

Частина одужання - це відпустити почуття провини та сорому. Пробачити себе за те, що сталося чи не сталося. Або зрозуміти, що пробачати нема чого.

Повторна інтеграція спогадів та зміна їхнього значення

Як ми вже побачили, травматичні спогади часто існують в окремій, відгородженій частині розуму. Важливим етапом лікування травми є реінтеграція цих спогадів у відчуття себе самого, де вони часто набувають нових змістів.

Ван дер Колк описує свій досвід роботи з Альбертом Пессо, колишнім танцюристом, який розробив новий вид лікування травми під назвою психомоторної терапії системи Пессо Бойдена (PBSP). Він передбачав створення “структур” або сценаріїв, де люди відтворювали сцени з минулого. За допомогою формату інтерв’ю головний учасник (його називають “головним героєм”) розставляє та розсаджує людей у кімнаті, де розігруються їхні ролі чи взаємини.

Мозок людини обробляє просторові рухи правою півкулею мозку, яка є водночас найбільш постраждалою від травми ділянкою. Створюючи ці структури та згодом маніпулюючи ними, головний герой здатний відтворювати і змінювати сцени зі свого минулого. Наприклад, коли хтось «грає» його матір чи батька, він отримує можливість висловити гнів, розчарування чи невиражену любов до них. Головні герої стали кимось на кшталт режисерів власної п’єси, залучаючи інших для забезпечення любові, підтримки та захисту, яких не вистачало у пережиті критичні моменти.

Ці інноваційні методи лікування не стирають поганих спогадів і навіть не нейтралізують їх. Вони пропонують нові варіанти - альтернативну пам’ять, де були задоволені ваші основні людські потреби, особливо - потреба в любові. Структури сприяють одній із найважливіших умов глибоких терапевтичних змін: стану, подібному до трансу, в якому багато реалій можуть жити поряд. У такому стані ви можете одночасно відчувати складні емоції вірності та ніжності, змішані з люттю і тугою.

Можливість контролювати себе

Травма позбавляє людей самоконтролю - відчуття, що ти керуєш собою. Завданням відновлення є повернення влади над своїм тілом та розумом.

Для більшості людей це включає:

1. Пошук способу стати спокійним та зосередженим;

2. Здатність підтримувати спокій у відповідь на образи, думки, звуки чи фізичні переживання, які нагадують тобі про минуле;

3. Пошук способу бути вповні живим у сьогоденні та спілкуватися з оточенням;

4. Відсутність секретів від себе самого, в тому числі – не приховувати Ваші секретні способи виживання.

Поки люди перезбуджені або закриті, вони не можуть вчитися на досвіді. Навіть якщо їм вдасться втримати контроль, вони залишаться негнучкими, впертими та депресивними. Одужання від травми передбачає відновлення функціонування керівних систем, а разом з ними і впевненості в собі та здатності до гри та творчості.

Коли наше вісцеральне з’єднання з нашими тілами відновлюється, з’являється абсолютно нова здатність тепло любити себе. Ми починаємо дбати про своє здоров’я, свій раціон, енергію та час. Ця турбота виникає спонтанно і природно, не у відповідь на “треба”. Це створює підґрунтя для розвитку наших внутрішніх навичок моніторингу себе - наскільки добре ми прислухаємось до всіх частин себе, чи переконуємося, що подбали про них, чи запобігаємо ситуаціям, коли одна частина саботує іншу. Замість того, щоби котрась частина нас домінувала в розмові, ми можемо ставитися до них усіх як до важливих елементів у складному сузір’ї думок та емоцій.

Нейрологічні дослідження піонерів галузі, таких як Майкл Ґазаніґа, у поєднанні з роботою в IFS (Internal Family Systems) дали нам модель людського розуму, що складається з декількох різних підсистем. Кожна працює напівавтономно, зі своїми потребами, вміннями та історією. Вони також мають різний рівень зрілості, збудливості, мудрості та болю.

При травмах зв’язок між цими підсистемами руйнується, і вони оголошують війну одна одній. Самовідданість бореться з грандіозністю, любов і турбота з ненавистю, оніміння і пасивність - з гнівом та агресією. Травма викрадає ці почуття з їхніх природних, цінних станів. Наприклад, у всіх нас є частина дитячої життєрадісності. Коли ми стаємо жертвою аб’юзу, саме ця частина переживає найбільший біль, а згодом застигає від болю, жаху та зради аб’юзу. Тягар робить цю частину токсичною, а інші частини консолідуються, щоб захистити себе від болю.

Таким чином, “внутрішні менеджери” переймають деякі аспекти насильника. Гіперкритичні та перфекціоністські внутрішні голоси переконуються, що ми ніколи не будемо близькі ні з ким, змушують бути невблаганно продуктивними, або кидають у лють при найменшій провокації. Вони намагаються захистити нас від почуття знищення, але в процесі цього роблять нас жалюгідними.

Наша внутрішня система, як і кожна складна система, вимагає грамотного управління. Тому частина лікування - це запевнення всіх частин, що всім їм раді та всі їх цінують - навіть ті, які є суїцидальними чи руйнівними. Це передбачає закликати внутрішнього керівника особистості до розумного розподілу наявних ресурсів та підтримки цілісного бачення, яке враховує усі частини. Цього «само-лідера» не потрібно культивувати чи тренувати. Він завжди знаходиться під поверхнею, готовий взяти на себе відповідальність, як тільки почали діяти механізми, що захищають його від руйнування.

У дев’ятимісячному дослідженні у групи осіб IFS спостерігалися помітні покращення суб’єктивного відчуття болю в суглобах, фізичних функцій, самопочуття та загального рівня болю, у порівнянні з контрольною групою. Також відбулося значне покращення стану в аспектах депресії та персональної ефективності. Протягом року суб’єктивні покращення збереглися, хоч і не були об’єктивно виміряні. А отже, покращилася здатність цих людей жити зі своїм болем.

Травматичні адаптації тривають доти, поки весь організм людини не почуває себе в безпеці і не інтегрує всі частини себе, застряглі у боротьбі з травмою чи запобіганні їй. Якщо у дитинстві ви зазнали насильства чи знехтування, то, швидше за все, всередині вас живе дитяча частина. Вона застигла в часі, все ще тримаючись за самовіддачу та відмову. Відштовхування цих почуттів може бути дуже адаптивним у короткостроковому періоді, допомагаючи зберегти свою гідність або зосередитись на таких критичних завданнях, як турбота про сім’ю чи перебудова помешкання.

Але для утримання системи під контролем потрібно величезна кількість енергії. Один коментар може зачепити кілька частин одночасно: одну, яка стає сильно розлюченою, іншу, сповнену самовідданості, і третю, яка намагається все заспокоїти за допомогою звички справлятися. Внутрішній менеджер, керуванням якого ми заручаємось у цій ситуації, може почати шкодити сам собі - створювати одержимість, шукати відволікання, нав’язувати контроль, бажання влади, придушення емоцій або взагалі заперечувати реальність. І, зрештою, виникає потреба вгамувати потужних менеджерів, яких ми створили для захисту від почуття безпорадності.

Майбутнє травми

Як показує дослідження АПФ, станом на сьогодні понад 50% дітей, яких обслуговує Head Start, мають три або більше «несприятливих переживань з дитинства». Приміром - це депресія або наркозалежність у когось з рідних, насильство, аб’юз або періоди бездомності.

Це абсолютно приголомшливе число, і воно перекреслює наше розуміння травми як чогось незвичайного - такого, що стосується лише меншості людей.

Тим часом, жорстоке поводження з дітьми та нехтування батьківськими обов’язками - це ті причини психічних захворювань, яким можна запобігти. Також це найпоширеніша причина зловживання наркотиками та алкоголем, і значною мірою ці травми сприяють головним причинам смерті, таким як діабет, серцеві захворювання, рак, інсульт та самогубства.

Наше суспільство крок за кроком рухається до усвідомлення травми, в той час як дослідження та клінічна практика, викладені в цій книзі, впроваджуються у медичних установах та культурі терапії. Але, як окремо відзначає Ван дер Колк, раніше реальність травми не визнавали, а заперечували.

Ця книга є визначним досягненням в історії усвідомлення та лікування травми. Вона містить низку наукових досліджень разом із клінічною практикою та новітніми методами лікування. Вона звертає увагу на жахливий вплив травми на людей та суспільство, пропонуючи численні практичні способи їх лікування, - у їх числі не включені до цього резюме Десенситизація та Відновлення Рухових Функцій Ока, театр та інші.